Вольфрамові душі

​

​

1.Трохи Вольфраму

 

На руїнах хімзаводу гриміла музика. Прожектори вихоплювали з темряви незграбний індустріальний пейзаж. Юрба здіймала руки до спалених небес, з яких щодня лилися кислотні дощі.

На багряній від іржі цистерні танцювало дівча – танцювало добре, відбиваючи підошвами важких черевиків (по два кіло кожний, не менше ) божевільно – механічний ритм. В неї не надто переконливо виходило вдавати машину, та це вже не мало великого значення.

- Дівчинко чи хлопчику, хочеш розважитись ?

Жертва деградації з усмішкою мутанта.

- Дякую, не варто, – скромно відповідаю я.

Я не приходжу розважатись в такі місця. Просто слід  дістати трохи вольфраму. Тип презирливо хмикає, залпом допиває дешеве пійло з жерстяної банки і йде собі геть.

Музика така гучна, що , здається, динаміки от-от вибухнуть. Я швидко піднімаюсь пожежною драбиною на другий поверх, спираюсь об парапет і флегматично дивлюсь вниз. Натовп ритмічно здригається, зверху він схожий на цілісний організм, на колонію одноклітинних, що паразитує у залізобетонній плоті.

Але для мене вони - це джерела світла, купа ламп розжарювання різної форми і на різну кількість Ватт.

Ну так хто ж з них сяє найяскравіше?

Вдягнувши лупаті гогли, я  дивлюся на них очима Електрика -  світлі душі в скляних ємкостях. Дівчина на цистерні – 30 ватт, юнак в фосфориціюючій футболці – ще менше. В багатьох вольфрамові нитки обірвані – це по світу скитаються живі мертві. Коли я бачу мертвяка, одразу згадую старовинну пісню, і столітній готичний співак кричить у мене в голові «андед, андед, андед» , доки мене не відволіче щось серйозне.

Я теж мертвяк, але, так би мовити, дещо іншої категорії.

Я зажмурююсь від раптового яскравого спалаху – ось воно, те що треба. Серед біснуватої юрби повільно похитується, зовсім не в такт динамічному індастріалу , світловолоса дівчинка в потертих джинсах і сірому в’язаному светрі. Для людей вона зовсім непримітна і не сексуальна, в’яла і навіть дещо безлика, але не те вони й люди, щоб бути бовдурами.

Зодчі інфернальних сфер завжди дивляться в душу.

Ну от, половина роботи зроблена. Я вдоволено усміхаюсь – тепер залишається лише дочекатись потрібного моменту. Хвилин через двадцять дівчинка пробирається до виходу, і я йду за нею по п’ятам. Вона зупиняється в безлюдному перевулку, аби перевести подих, десь з хвилину просто стоїть, спираючись об холодну стіну. Мені подобається за нею спостерігати. Потім вона дістає цигарку і глибоко затягується димом. ЇЇ душа сяє так, що очам боляче дивитись. Досить бавитись. Я підходжу до неї.

Електрик швидко викручує лампочку з цоколя. Світло гасне, вольфрам повільно холоне. Дбайливо завертає лампочку в поліетиленовий пакет з бульбашками, кладе до кишені. Дбайливо вкриває труп розірваним мішком   з-під сміття.

Я знімаю гогли, полегшено зітхаю, піднімаю з землі недопалок і докурюю, всівшись прямо на асфальті поруч з трупом. Це дуже, дуже сумно. Обожнюю свою роботу.

 

***

Колись я жила з люблячими батьками в просторій квартирі, з євроремонтом, дорогими меблями і гарним краєвидом з вікон. Коли я вбила себе, мене підібрав Люм. Всі останні померли потім – втім, мене вже нічого не хвилювало. При житті я встигла закінчити перший курс на інженерному – цього було достатньо, щоб вирішити  мою подальшу долю.

- Дівчинко, як тебе звати? – спитав демон в темному балахоні.

-Євлампія.

-От і чудово. Я - Люм. Тримай. – він простягнув мені лупаті гогли і щось завернуте в кульок, - Будеш освітлювати потойбічні сфери.

Я розгорнула пакунок – там виявилась купа ламп розжарювання. Коли я брала їх до рук, вони спалахували на всю свою потужність. Мені залишалось лише вкручувати їх в цоколі, бредучи нескінченними темними коридорами незвіданих світів. Вздовж сірих стін тягнулись труби і дроти, більшість дверей були відчинені – варто було лише як слід штовхнути. За одними виявлялись вулиці мегаполіса, за іншими – непроглядна темрява або якісь руїни. Найбільш потріскані, які ледь трималися на петлях, вели в світ, звідки я померла. Коли я переступала їх поріг і виходила в темний перевулок, час ніби стрімко повертався в той вечір, з якого я зробила крок у вічність, і якщо я затримувалась там надто довго, шрами на зап’ястках починали кровоточити.

Якось я запитала у Люма, чому так відбувається.

- Тебе там не існує, - пояснив він. – Там ти лежиш під метром промерзлого ґрунту. Якщо ти залишишся в світі живих довше однієї ночі, станеш тим же трупом, який твої рідні дбайливо вклали в труну багато років тому. Твоя душа загубиться у всесвіті, і ти ніколи більше не знайдеш себе в первозданній темряві небуття.

- ??

- Не перевіряй, вистачить з тебе одного самовбивства.

На цьому з запитаннями було покінчено. Чесно кажучи, мені не надто подобалось теревенити з демонами.

 

​

2. Скиталець

 

Його звали по-іншому, але він звик себе називати Марком. Він до кісток був дитям великого міста – скитальцем бурхливими у своєму занепаді мегаполісами. Він жив в підвалах і дорогих квартирах, напивався до чортів у барижнях та дегустував  коктейлі  у віп-ресторанах, кохав бідних та багатих, вродливих і не дуже, жінок і чоловіків, тратив за один вечір десятки тисяч, аби зустріти ранок на смітнику, а коли йому набридало, він купував ще один перстень з блискучим камінцем, крав в супермаркеті пляшку дешевого вина й навідувався в гості до своєї сестри, вручаючи їй свої скромні подарунки й просячись переночувати.

Можливо, вона була єдиною людиною на землі, яку він по-своєму любив.

В той ранок, надто похмурий і надто ранній для візитів, він приїхав на таксі. Йшов дощ, місто розтавало і розпливалось в ріках, на які обернулись дороги. Він швидко вскочив до під’їзду, витер з обличчя пекучі краплини й, піднявшись на останній поверх, делікатно постукав в двері. Відповіді не було. Потім він постукав ще раз. І ще. Подзвонив на мобільний – оператор запевняв, що абонент поза зоною досягання . Після двох годин очікувань Марк дістав з кишені дублікат ключів і ввійшов до порожньої квартири.

На кухні шепотіло радіо, на столі – чашка з недопитою кавою. Холодильник обліплений мухами і записками.

Він вирушив далі.

В кімнаті – звичний домашній безлад. Напівпорожня шафа, купа гарного одягу на дивані – Марк міг  побитись об заклад, що Шура переміряла його весь по черзі, невдоволено скидаючи сукні і модні блузи , й знову пішла в затертих до дірок джинсах і якомусь із своїх незграбних светрів. Тільки от куди вона пішла? Це не було в її  звичках – не ночувати вдома.

І він відчував, що щось негаразд.

Марк ще раз пройшовся по квартирі, надіючись знайти якусь підказку. Врешті-решт його погляд вхопився за зім’ятий різнокольоровий папірець біля смітника.

«…клуб «Реактор»…божевільний ритм від заходу до світанку…вхід з флаєром вільний…» - прочитав він.

Невже його скромній, меланхолічній сестрі вистачило сміливості тинятись по клубам ?

Все це виглядало дуже, дуже дивно.

Марк зварив собі знайденої на кухні кави. Всівся на дивані, смалив цигарку за цигаркою, довго думав. Потім заховав папірець до кишені, викликав таксі і наказав відвезти до «Реактора» .

 

​

3.Месник

 

Я ненавиджу світло і світ. Я ненавиджу, коли прориває каналізацію ваших слів. Я ненавиджу порожнечу ваших очей і сміття в кишенях брудного одягу.

Я ненавиджу землю, і небо, і Всесвіт з його лабіринтами та коридорами потойбіччя.  Ненавиджу того, хто стоїть над усім цим, хоча інфернальців теж ненавиджу не менше. Я проклинаю все живе, і мертве, і ненароджене, і себе також проклинаю.

-Проклинаю.

- Перепрошую?

- Рахунок, будь ласка.

- А, гаразд.

Офіціантка згинула геть. Хвала богам і демонам, чи в кого там це дівча вірить, хоча б перестала стояти над душею. Якщо вона в мене є.

Мацаки депресії пронизували мій розум. Я відчував, як вони буравлять, ці маленькі чорні пагони, плоть моїх думок. Думки-мазохісти радісно верещали щось про небуття і вічні страждання. Я допивав останній келих. Наближався апогей осінньої ночі. Зрештою, тут всі ночі були осінніми.

Я повернувся сюди не просто так, а тому, що ненавиджу і проклинаю. Тому що у мене завжди були незавершені справи. Тому що я хотів зробити Всесвіт інертним, а для цього справедливість повинна бути відновлена. Тобто нехай святиться помста. Байдуже кому, байдуже за що. Якщо є бажання, причина знайдеться.

Гримнули вхідні двері. На порозі з’явився чоловік – в чорних джинсах, шкіряній куртці з латками на ліктях. Волосся стягнуте в тугий хвіст, русяве пасмо над небесно-блакитними очима. Знервованим поглядом він зміряв скромний бар, врешті-решт побачив мене і попрямував до столика в кутку темної тісної зали.

- Коли б моє горе було сльозами… – всівшись напроти.

Я байдуже допив останній ковток вина. На столі самотньо височіла порожня пляшка з-під «Чорнобильської троянди», поблимувала лампочка над головою – певно, скоро перегорить.

- …я б давно заржавів. – Закінчив я.

Отже, це і був клієнт. Я приготувався слухати.

- Минулої ночі мою сестру знайшли мертвою біля « Реактора» - можливо знаєте, клуб на руїнах… Ні ран на тілі, ні отруйних речовин в крові, ні хвороб, що могли спричинити миттєву смерть. Ось це її фото, а ось флаєр, який вона використала того вечора.

- Ви думаєте, це вбивство?

- Я б не звертався до вас, якби знав напевно.

Згріб до кишені фотографію і безглуздий папірець, пообіцяв бути на зв’язку. Про ціну розмов і бути не могло – всі, хто до мене звертався, знали її наперед.

Я так і лишив його сидіти за столиком в напівтемряві. Що ж, нехай в повній мірі скуштує страждань і самотності, для того й з’явився на світ.

До речі, його звали Марком.

 

​

4. Трохи Вольфраму

 

Дев’ять ярусів донизу, десяток хаотичних поворотів. Темрява лилась із ніш, із напівпрочинених дверей, із проклятих навіки душ, які стали джерелами безодні. Темрява, змішавшись з кров’ю, пульсувала в наших артеріях.

Темрява жила власним, навіть Люмові невідомим життям, і жадібно поїдала скупе світло. Вольфраму надовго не вистачало.

Я прийшла до Люма на світанні – втім, тут не було розмежування на дні і ночі. Він сидів на потрісканій бетонній брилі, бавлячись обірваним дротом. Дріт розсипав букети феєрверків, схожі на міріади зірок. В очах демона – чорній гладі незвіданих гріхів – відображувався всесвіт. Я не могла його ненавидіти, але й не могла нікого любити. Моє серце не стало каменем, воно перетворилось на лічильник, що вмів рахувати лише кількість Ватт.

Перехопив погляд, поманив кістлявою рукою – «Що там у тебе?».

Я простягла Люмові лампу розжарювання – вона світилась гарно, яскраво і рівно.

На мить мені згадалась та дівчина на холодному асфальті, і захотілось лишити лампочку собі. Заховати в своїй келії, вкручувати в цоколь лише на роковини власної смерті…

- Євлампіє, ти найкраща.

- Що?

- Ніхто ще не виконував роботу так добре, як ти. Дякую.

- То пусте. Але мені приємно.

Я розвернулась, так що підошви черевиків скреготнули об підлогу, й пішла собі геть, знаючи, що Люм буде довго дивитись мені вслід. Насправді його ім’я було довшим і латинізованим. І означало «Сяючий».

 

***

Досить з мене роботи. Заховати гогли куди подалі. Досить електрики, досить демонів. Вечір суботи собі залишаю. Собі – цілу вічність. Амінь.

Місто кликало стогоном і криком, і фосфорно-неоновими вогнями, і тлінням, і дощем, і мороком, і сто років тому зжовклим листям, втоптаним в асфальт. Я відповідала на його запрошення швидкими кроками по порожній вулиці. На місцевість наповзав отруйний смог. Безглуздо турбуватись про здоров’я, коли ти вже мертвий.

Я прямувала на цвинтар.

Цвинтар знаходився на окраїні – а колись від міста до нього було декілька кілометрів.

По дорозі я зайшла до крамниці, де продавались живі квіти – доволі дороге задоволення, варто зазначити. Їх нині вирощували лише в теплицях – яка ж бо троянда витримає вічний холод і кислотні дощі ? – і далеко не всі могли дарувати їх своїм коханим і коханкам.

Продавчиня читала з комп’ютера книгу , і тому не одразу помітила, як я зайшла. Я чомусь довго її роздивлялась – бувають же гарні люди. Цікаво, скільки…стоп. Я не на роботі, аби вичислять  Вати чужої душі.

Повертати борги своїй скорботі. З двома блідо-жовтими трояндами в руках, з купою гріхів і печалей. В пеклі не горять, там замерзають, вічність блукаючи наодинці з собою темними катакомбами.

Цвинтар зустрів мене напівпрочиненими воротами – так ненав’язливо запрошуючи, так по-дружньому, так звабливо, як в ті часи, коли смерть була для мене загадкою. Я неквапливо увійшла до цього бастіону вічної меланхолії, аби впізнати своє фото на одному з надгробків. Троянди – це для мене. І траур мій – по мені ж.

 

​

5. Месник

 

Отже, я взявся за роботу. Перш за все того ж вечора подався до «Реактора» - огидне, мерзенне місце, якщо бути відвертим, а от відвертості мені не бракувало ніколи. Божевілля тут розпочинається після опівночі, а коли я переступив поріг, ледь починало сутеніти. Істота без визначеної статі шкребла шваброю по відшліфованій  бетонній підлозі, наводячи порядок перед наступним шабашем, який знову розтрощить тут усе, наче ядерний вибух, зливаючись з музикою в п’яній оргії. За барною стійкою стояв зморщений як сушка чоловік, протираючи келихи. Я попрямував до нього, всівся на високому стільці й замовив пива. Коли він подавав мені кухоль, я розгледів на його зап’ястку татуювання – рукостискання смерті та людини, й таким чином переконався у своїх підозрах. Бісові демонкрати. Бісові інфернальці. Бісові біси.

- Значить, співпрацюєте…

- Що?

- Мене завжди цікавило, яку користь мають підлабузники демонів… невже ви надієтесь, що ті чекатимуть вас за брамою потойбіччя з відкритими обіймами?

- Поняття не маю, про що ви.

- Ще й як маєте. Так хто з НИХ тут розважався учора? – запитав я, з усмішкою тягнучись за пістолетом.

Бармен злякано зазирнув до чорного як вічність дула й застиг на місці.

- Ну?

- Я не можу…ааа-аай-яййй!!!...гаразд, тільки тихо, гаразд… була одна дівчинка… з інфернальців …а вам то що до того?

- Це вже моя справа.

- Облиште краще це діло, вона не з дрібних демоненят. Такі на людей полюють не з голоду, вони душі збирають.

- Що за дівчинка?

- А мені звідки знати? Наче б то з Люмової свити.

- Люциферової?

- Так. Люциферової… Люмової. ВОНИ його називають так.

Я допив своє пиво, люб’язно попрощався й подався назад до міста. Що ж, принаймні тепер я знав, з ким матиму справу. Це було так легко, що я навіть трохи розчарувався, не підозрюючи, які випробування приготували мені демони.

 

 

6. Скиталець

 

Йому ніколи не було так боляче. В одну мить все позбулося сенсу, нечувані гріхи та розваги втратили свої барви, і Марк сидів у брудному дешевому барі, запиваючи горе алкоголем, а алкоголь закушуючи відчаєм. З величезним подивом він виявив, що у нього є душа – тому що вона боліла. Біль не може бути ефемерним, і нікому не прийде в голову сумніватися в його існуванні. Єдина рідна йому людина більше не ходила по землі, вона в ній лежала. Це було найсумнішим усвідомленням.

- Привіт.

Марк підвів голову і побачив дівчинку років 15-17, в гротескних окулярах зварювальника,  чорній футболці з надписом на незрозумілій мові й рукавичках до ліктів. Власне, він навіть не одразу зрозумів, якої та особа статі, але придивившись уважніше до рис обличчя, зробив висновок, що для юнака вони надто вже ніжні й витончені.

«Певно, малолітня наркоманка,» - відсторонено подумав він, роздивляючись незнайомку. «Он бліда яка. І окуляри щоб не помітили по очам, і рукавички щоб слідів від голок не видно було…»

- Сідай, - кивнув він їй. – Будеш коньяк ?

- Мене Євлампія звуть. – сказала вона, беручи чарку.

Він зронив на стіл голову і лежав так хвилин п’ять. Дівчинка терпляче мовчала.

- От скажи, Єв…Єва?

- Євлампія.

- Так, перепрошую, Євлампія…а по-лагідному тебе Лампочка називають, так?...хе-хе… скажи, для чого, по-твоєму, живе людина на світі? І для чого помирає?...Для чого помирає, якщо є для чого жити? І чому не поспішає вкоротити собі віку, коли життя не має сенсу ?

- Не знаю, - сказала вона після невеликої паузи. – Мабуть живе в пошуках кращого. І вбиває себе – в пошуках кращого. А сенсу немає. Ніде.

Марк відчув, що починає тверезіти, і хильнув ще гіркого-прегіркого коньяку.

- У вас не буде випадково цигарки ? – запитала Євлампія.

- Ой, закінчились … офіціанте! Принесіть цигарок! От же чорт…немає каже. А поїхали до мене! – випалив раптово Марк. – І цигарок по дорозі я тобі куплю. То як?

- Поїхали. – знизала плечима дівчинка. – Чому б і ні?

Він подумав, що ще не зустрічав таких сміливих дівчаток-підлітків. «Вона ж неповнолітня! Потім у мене можуть бути проблеми…та які проблеми, вона ж наркоманка! До поліції скаржитись не піде, це точно. Певно, так собі і заробляє…от і добре. Дам їй потім пару сотень»

 

​

7. Трохи вольфраму

 

Ми поїхали до нього додому. Душа Марка сяяла так, що я не ризикнула знімати окулярів. Він купив нам ще випити і кілька пачок цигарок. Я бачила, що він у глибокій печалі, але коли ми увійшли до його квартири, зрозуміла причину. Тут жила та дівчина, чию душу я забрала в «Реакторі» - на стіні в коридорі висіло кілька фото, на деяких з них вони з Марком були разом.

«Дружина? Ні…і не коханка, це точно. Сестра. Так, стовідсотково, сестра…»

Я не стала довго гратися. Мені справді було дуже жаль, але я – демон, і така вже моя робота. Я швидко забрала те, що треба, загорнула за звичкою лампочку в поліетиленовий пакет з бульбашками і пішла геть.

 

​

8. Інферналіум

 

Мій батько ненавидів своїх дітей. Молодшого сина він прирік на страждання, а старшого вигнав з дому. Втім, з тих пір пройшло багато тисячоліть. Я вже і не злюся, і не жалію. Просто підбираю душі. Вони – єдине, що розсіює первозданну темряву, якою наповнені катакомби Інферналіума.  Іскорки, від яких колись запалювали свічки. Вольфрамові ниточки, які змушують лампочки сяяти. Я і сам колись був таким – сяючим, натхненним. Люди в дечому навіть подібні до мене. Я їх, плагіаторів, ненавиджу.

 

Я випустив зі скляної ємкості душу однієї дівчини.

- Де я? -  запитала вона.

І я відповів, що в пекельних сферах.

- Що зі мною буде ?

- Ти будеш розсіювати темряву.

- Якщо це пекло, то де ж вогонь?

- Вогню немає. Немає світла. Ти горітимеш, доки не станеш порожньою. А потім підеш у вічність.

- Гаразд, - мовила її душа. – Я буду світлом, щоб потім стати темрявою.

 

Я вкрутив нову лампочку на місце перегорілої.

 

Коли на Землі починав жевріти світанок, прийшла Євлампія.

Всесвіт жартував зі мною семантично – сакральними смислами, зводячи з тими, хто носить дивні імена. Євлампія – це ж майже Єва. Спокушена знаннями. Єва, яка рахує Вати і збирає лампи розжарювання.  Інферналіум не обійшла стороною індустріалізація…

Мало демонів. Мало вольфрамових сплавів. Ми не хочемо бути темрявою, але з часом неодмінно стаємо її джерелами.

- Що там нового у світі людей ?

- Все як завжди – розпуста і страждання. От, візьми. До речі, це брат тієї, що я принесла минулого разу. Він був добрий до мене, хоч і хтивий... і говорив про філософію. Його звали Марком.

- Ти пізно сьогодні.

- Знаю. Аж старі рани болять.

- Будь обережна.

Вона нічого не відповіла мені, але, йдучи, прошепотіла сама до себе : «Так мені і треба».

Це мене тривожило. Я знав її надто добре, аби ігнорувати випадкові фрази. І, будьте певні, коли хтось вбиває себе раз, то зробить це й вдруге. Карма, панове…

 

​

​9. Месник

 

Я чатував щоночі у «Реакторі» майже тиждень, але дівчинка, про яку розповів бармен, так і не з’явилася. Натомість я винищив кілька дрібних демонів, які вельми були охочі до людської плоті та крові. Власне, мені було все одно щодо їхніх гастрономічних вподобань, але однією з жертв став юнак, котрого надто вже любила його подруга. Любила настільки, що готова була заплатити за помсту і власним життям, і душею. А мститися – це, будь вона проклята, моя робота. І якщо я вже беруся за справу, то доводжу її до кінця, навіть якщо замовник помер. Власне, це і сталося з Марком. Я знав, хто забрав його душу – та ж сама інфернальна дівчинка, яка вбила його сестру. Тільки от поки що це знання мені не приносило жодної користі.

Але я не мав наміру відступати. І як тільки робота буде виконана, я заберу свою законну плату.

Тому увечері я підійшов до бармена і мовив:

- Хочу стати демонкратом.

- Що?

- Багато чого трапилося зі мною за цей тиждень...мені відкрилося справжнє розуміння речей. Коли б ви могли провести ініціацію?

 

​

10. Демонкратія

​

Демонкрати збираються на руїнах незліченних промзон. Божевільні погляди, пошрамована шкіра, чорне лахміття. Старійшина гатить у округлі боки цистерни, народжуючи зловісний ритм, і кричить щось на ламаній латині. Демонкрати танцюють. Демонкрати викликають демонів, якими самі б воліли стати.

Іноді я приходжу до них. Врешті-решт, це вони охороняють браму між світом людей та Інферналіумом, так що варто віддати їм належне.
Я з’являюся опівночі й приношу з собою штамп, який залишає на тілі подобу татуювання – рукостискання смерті і людини. Це для неофітів. У всіх демонкратів це зображення викарбуване на зап’ястках – якраз там, де ріжуть вздовж. Де у мене шрами, що відкриваються на світанні.

Люм ставиться до демонкратів з відчутною долею презирства – втім, має право. Ті, хто родом з людей, відносяться до них більш лояльно.  Я, наприклад, ніколи не збираю серед них вольфрам.

Опівночі цих дивних людей збирається чимало – сотні воронів на долині трупів, сотні демонкратів злетілося виклювати байдужі очі мертвої цивілізації…

Вони перші запропонували нам союз замість війни - у світі, що здригається в передсмертних конвульсіях, вистачало проблем і без неї. Демонкрати були демократичними. Себто демонкратичними…

Отож я з’являюся, коли їхнє напружене очікування досягає апогею. Лідер вшановує мене пафосним реверансом, а я обвожу рукою натовп і кажу: «Нехай Темрява буде з вами!». Люди люблять видовища, і певна театральність не буває зайвою.

Новонавернені чекають див, та що я можу їм запропонувати? Насправді я набагато слабша, ніж звичайний обиватель. Але їм це знати необов’язково.

Втім, я вмію в зворотну емпатію. Тому я продукую посмертну ейфорію і передаю її всім по черзі, коли вони підходять до мене потиснути холодну руку Вихідця З Потойбічних Вимірів. Жодна людина ніколи в житті не відчувала подібного кайфу. Мабуть, за такі от обіцянки блаженства вони нас і люблять.

А потім я ставлю всім бажаючим штамп – вони ним гордяться. Насправді це ніяке не чорнило і не випалене клеймо. Просто шкіра мертвіє у вигляді заданого малюнку. Такий собі локальний некроз.

Які оргії вони влаштовують далі, мене не хвилює. Нехай собі розважаються. Я йду до міста збирати душі.

 

​

11.  Месник

​

Бармен мені повірив і того ж таки суботнього вечора завів на чортів шабаш цих підлабузників.  Я вів себе стримано і ввічливо. Я вдягнув їхній балахон і став у коло разом з усіма.

А опівночі, після безглуздих жертвоприношень та фальшивих ритуалів, з’явилася дівчинка з Інферналіума. Я був певен, що той виклик їй до лампочки. Вона прийшла по власній волі. Не знаю, у якій личині її бачили ті люди, але переді мною була дівчина підліткового віку з крижаним поглядом, що горів темрявою і задушеною в собі жагою небуття. Бліде обличчя, чорний мішкуватий одяг, чорне волосся. Ні амулетів, ні символів, ні перевернутих пентаграм – втілена лаконічність, лише великі лупаті окуляри, прив’язані до ремінця.

Я став у чергу, отримати свою порцію солодкої ілюзії і клеймо на зап'ясток. Нехай. Щось підказувало мені, що жити з ним доведеться недовго. Ілюзії вона створювала майстерно – таку правдоподібну нірвану може навіювати лише той, хто сам колись її пережив.  Проте блаженство не завадило мені відслідкувати, коли і куди вона зникла, й піти за нею по п’ятам.

В темному провулку, де міський смог розлився над асфальтом і досягав мені до пояса, вона забрала душу якогось неприкаяного юнака. Через кілька годин – душу мініатюрної дівчинки – вокалістки місцевого рок-гурту, з яким барижні розплачувалися алкоголем за кількагодинні виступи.

Я слідкував дуже обережно. Я став тінню від ліхтаря, я став цегляною стіною, я став асфальтом і каналізаційним люком.  Вона помітила мене, коли ми вибрались на людну вулицю, але прийняла за демонкрата  і  відвернулась.
І після ночі невтомної біганини гнилими районами агломерації я спіймав її біля світання, за секунду до Брами, в якій вона збиралась зникнути. Довкола був двір-колодязь давно покинутих будинків - і нікого живого.

Я швидко викреслив довкола себе потужний Щит і вхопив її за руку – майже так, як опівночі, коли вона посвячувала мене у свої підлабузники.  Вона спробувала атакувати – звісно, без успіху.  Долаючи спротив,  я накинув на неї ланцюг і прив’язав до ліхтарного стовпа. Звісно, над тим ланцюгом у свій час було прочитано не одне замовляння й молитву…

Мої долоні виявилися в крові – її крові, темній, холодній, мертвій.  Я побачив, як на її зап’ястках відкрилися глибокі рани  - стигмати самовбивць.

Я зрозумів, ким вона була. І, як би дивно мені самому від того не стало, та в моє серце закралася якась подоба жалю… Швидко задушивши в собі незрозуміле почуття, я подумав про помсту. Честь над усе. Виконувати клятви. Збирати плату. Амінь.

- Хто ти? – запитала вона.

Її голос був спокійним, рівним, вдумливим. Хоча вона б мала корчитись від болю…

- Я просто Месник. Ти забрала душу однієї дівчини, у якої був люблячий брат, що продав мені свою душу в обмін на визволення душі своєї сестри і знищення демона, саме лише існування якого – страшне богохульство. Так от, її душу відібрала ти. І її брата - теж.

- Вони були такі гарні, Меснику…яскраві. Наповнені. Я ніколи не мала в собі стільки Вольфраму…

- Що?

- Вольфраму, знаєш? Такий метал,  серцевина лампи розжарювання…Вольфрам сяє. О, знав би ти, яка темрява в Інферналіумі! І яка порожнеча в нас…

- То в твоїх Ілюзіях душі людські були лампочками! Віддай обидві і не будеш страждати, чуєш?

- У мене їх немає. Я й не знаю, чи світяться вони ще. Надіюсь, що так. Люм мене так поважав… так оберігав…  А тепер  я помру по-справжньому. І знаєш, так буде краще. Я не хотіла бути демоном, Меснику. Я хотіла нірвани...

І коли Всевишній натиснув вмикач, а над містом загорівся багряний світанок, вона отримала те, чого хотіла. А я лишився ні з чим.

Я довго думав, що робити далі. Тим часом бармен-демонкрат з «Реактора» підірвав той клуб разом із собою. Не витримавши постійних кислотних дощів, завалився будинок в центрі міста. Світильник у моїй вітальні розбили якісь навіжені, що забавлялися, стріляючи по лампам крізь відчинені вікна…

Згодом рішення прийшло саме по собі. Раз вже я записався у демонкрати (нехай горять вони у своєму Інферналіумі!)…

​

***

Мені довелося пожертвувати тілом. Втім, це ж було заради помсти…
Я йшов коридорами інфернальних сфер мільярди років, залишаючи за собою, неначе нитку в лабіринті, слід із власної крові. І коли в кінці одного з них зажевріло далеке світло, зрозумів, що мій шлях завершено.
…Він сидів у малесенькій кімнаті, схожій на монастирську келію і, схоже, віддавався найбільшому гріху – меланхолії.  Келію освітлювали декілька лампочок, прив’язаних до безладно обірваних дротів, що звисали зі стелі, наче повішені на шибениці. 

Я сів напроти нього, і коли він нарешті глянув на мене, сказав:

- Люм, віддай лампочку.

 

2010-2013 рр.